Great Himalaya Trail
Навесні 2019 року турист зі Львова Віталій Дячук почав втілювати в життя свою мрію: пройти пішки Великий Гімалайський Шлях "Great Himalaya Trail" - 1500 кілометровий трекінговий маршрут, що проходить по території Непалу.
Проходження маршруту Віталій здійснює самотужкиі, принаймні на всіх ділянках, окрім технічно складних (перевал Tashi Labsta), а також такі, що мають спеціальні законодавчі вимоги (регіон восьмитисячника Манаслу).
Але, мабуть, найбільш примітним моментом цієї подорожі є той факт, що Великий Гімалайський Шлях ще не був пройдений українськими туристами!
Детельніше про подорож Віталія, а також його подорожні щоденники Ви зможете прочитати в нашій спецтемі: ВЕЛИКИЙ ГІМАЛАЙСЬКИЙ ШЛЯХ: ПЕРШЕ ПРОХОДЖЕННЯ ТРЕКУ ПО НЕПАЛУ МАНДРІВНИКОМ З УКРАЇНИ
11 квітня. Вже звичний підйом в 5 ранку. Вигляд з вікна у мене просто бімба! Збори. Сніданок. Сніданок на 6, але щось шерпи проспали і
приносять з запізненням на хвилин 20. Зрештою о 7 виходжу. Сьогодні по плану черговий перевал Renjo La 5320 метрів. До нього 3 години. Теоретично.
Фото Віталій Дячук
Набір висоти спочатку досить повільно, вже знову відчуваю втому. Моя порада тим хто буде йти цей трек - робити на кожних п'ять ходових днів день відпочинку.
Зліва від мене озеро Гокіо, але не зрозуміло що це озеро. Воно ще не встигло розмерзнути і майже повністю сховане під льодом. На стежці цас від часу зустрічаються яки та якісь місцеві куріпки розмром з курку. Куріпки геть не бояться людей. Місцеві жителі буддисти і не полюють на диких тварин. За деякий час наздоганяю групу туристів. Пита звідки вони. Іспанія, потім виправляються Каталонія. Ну ясно, сєпари. Вони йдуть без рюкзаків і досить жваво. Знову гонка. Остаточно перегнати виходить тільки під перевалом. Але не тільки їх, але й їх портерів. Рідкісний випадок. Я озираюсь назад і бачу панораму несамовитої краси. З переалу видно зразу 3 вісьмитисячника : Еверест, Лхоцзе та Макалу.
Фото Віталій Дячук
Куріпки
Фото Віталій Дячук
Озеро
Фото Віталій Дячук
Погода шикарна але дуже жарко. За два перевали я знову спалив собі обличчя, попри те що мастився кремом кожну годину.
На перевалі роблю традиційне вже фото з прапіром і біжу далі. Попереду ще 16 км, а сам перевал зжер 4 години. Ех. Нездара я. Не вклався в розрахунковий час. (
Фото Віталій Дячук
Вниз правда впевнено вдається тримати швидкість 5 км за годину. Дуже хороша стежка і я фактично лечу. Обганяю пару груп. В першому селі за перевалом роблю зупинку на обід. Кока кола і дві пачки печіва от і весьмій обід. Починає дути сильний вітер і стає холодно. Вдягаюсь. Погода псується але не сильно. Фініш в 16:00.
Поселяюсь в лоджу і починаю вирішувати свої справи. Х'юстон у нас проблема. Черговий перевал Tashi Labsta. Він висотою майже 6 тисяч і це технічний перевал де потрібні льдоруби, кішки і мотузки. І шо саме неприємне там закриті льодові тріщини. Це такі тріщини які не видно. Ти наступаєшь на неї і летишь вниз. Йти самому самогубство, а місцеві відмовляться йти зі мною. Глибокий сніг і ніхто цього року ще не ходив туди...
Давайте я вам поки трохи про їжу розкажу. Отже Непал це рай для вегетаріанців. М'ясо дістати дуже важко. Це пов'язано як з релігійними причинами (60% населення індуїсти, 40% буддисти), так і з банальною відсутносттю холодильників).
Навіть на популярних треках в районі Соло-Кхумбу або Анаппурни м'ясо є далеко не всюди. Переважно можна замовити момо (це щось типу хінкалі) з овочами, тунцем, картоплею або твердим сиром з ячого молок, макарони, піцу (так собі), лапшу, картоплю, супи (місцеві вважають що часник допомагає при гірський хворобі тому гіди змушують туристів їсти часниковий суп. Якщо зіштвхнесь з цим сміливо посилайте гідів лєнінскім курсом. Клінічні дослідження не підтвержують цього).
В глухих регіонах нічого іншого крім дал бату вам не запрпонують ( місцеве населення їсть йго два рази в день, кожен день, місяць за місяцем). Дал бат це рис та сочевична пахльобка і трохи тушеної зелені. Якщо повезло то ще трохи картоплі.
Перевага далбату це те що вам безкоштовно дають добавку, поки ви не сказали "досить".
На сніданок дають чапаті. Це щось типу лаваша, або хліб по тибетськи. Хліб по тибетськи вже трохи цікавіше, це шось типу грубого і хрусткого млинця. Тісто для нього рідке і з додаванням яєць та молока.
Також на сніданок дають яйця. Переважно омлет. Але з одного яйця і дууже пересушений.
Десь день на 10 мене ці яйця задовбали і я замовляю просто чапаті або тибетський хліб з джемом або медом
Напої.
Тут стандартно :
Кола, спрайт, іноді фанта. Подекуди є сік в металевих банках 0,33л.
Буває кава. Кава переважно розчинна і дууже розбавлена.
Чай.
На мою думку чай тут один з найгірших в світі. В основному це чай масала - жахлива суміш чорного чаю та спецій. Аж верне від нього.
Ще один жахливий варіант це чай з імбірем.
В глухих селах мені давали тибетський чай: з сіллю, молоком т маслом. Його, до речі, на відміну від попередніх варіантів я пити можу.
Алкоголь :
Є фірмовий : ром "Кхукрі", пиво місцеве та контрабас з Китаю. Контрабас дешевше.
Локальні напої:
Томба. Якесь забродивше пшоно. Його насипають тобі в велику ємність і заливають кип'ятком. П' єшь через трубочку. Кип'яток доливають періодично, поки зерно дає смак.
Ракши. Локальна самогнонка, думаю що з рису. Не дуже міцна, найбільш подібна на традиційний алко і доволі непогана на смак. Найкраще смакує теплою.
Чанг, або рисове пиво. Кисла штука, за консистенцією подібна на рідку рідку манку.
Гидота
До речі існує думка що Непал дешева країна. Та не дуже.
Таксі по Катманду 3-7долларів. При чому залежить не від відстані, а від того скільки часу ви готові торгуватися. Кола 0,5 л 0.5 грн. Снікерс 1 доллар . Сніданок 2, обід та вечеря 5 - 8. Пиво 3, ром 10 і т.п
12 квітня. Шукаю гіда для перевалу. Є один мужик, з досвідом, ходив на Еверест, цього сезону не взяли, але вдвох йти відмовився. Треба брати ще одного шерпу, тоді є шанс що щможемо пройти перевал. Нарарник в нього є, теж з еверестівських. Але ціну ломлять таку що аж за вухами тріщіть. 600 долларів. Я розраховував на 250. Ну та двоє людей от і дорожче. Спробую сбити хочаб до 500. Бюджет який і так тріщіть по швах через непередбачувані розходи просто вмивається кровавими сльозами. Але альтернатива не сильно дешевше до того ж повністю зруйнує графік
Єдиний бонус - можна буде частково барахло з рюкзаку навантажети на шерпів і йти з легшим.
Ну що. Я поки що живий, я легітимний.
І Таші Лабста наш
Фото Віталій Дячук
13 квітня.
Нарешті відіспався. Але вчора ціну збити не вдалося. І не вдалося отримати підтвердження що йдемо на перевал Tashi Labsta.
Я снідаю і думаю що робити далі: можна ризикнути і йти на перевал соло, або спуститися в Jiri (5 днів шляху) і потім через абсолютну дічь та технічний перевал Yalung піднятися до Na. Yalung канешно технічний перевал але там немає закритих тріщин на льдовику.
Десь в райні 8 приходять місцеві.
Вони згідні йти. Якщо пройдем перевал то з мене 600$, якщо ні - то по 2000 рупій кожному (20$).
Ок, немає на то ради.
Віддаю більшу частину речей ним. Частину повертають, ну ок, десь 1200 грам, піде.
Шерпи (де рчі це прізвище, не назва етносу, як багато хто думає) кажуть повільно йти вперед. Вони наздоженуть...
Йду. Прохожу повз монатир і йду далі
Фото Віталій Дячук
Фото Віталій Дячук
В монастир я не захожу. Вже цю екзотіку бачів, а духовні практики... Я європеєць, в мене є своя культура, а їх практики для мене це як ритуали дикого племені Тумба-Юмба з Африки. Ми ж не їдем танцювати довколо вогнища до Тумба - Юмба? М - маркетинг. Р - реклама.
Стежка трохи забирає донизу, і я спускаюсь до річки.
Переді мноб злітають два гималайських монали...
Фото Віталій Дячук
Схоже що я помилився з напрямком. Стежка зникає і я стрибаю з одного берега на інший, блукаю серед кущів рододендрона.
Раптом з гори чути свист. Це мої шерпи.
Ну ок. Я переходжу річку в черговий раз і валю вгору. Вааажко...
Фото Віталій Дячук
Намагаюся наздогнати шерпів, та поки що виходить наздогнати групу іспанців (не сепарів з Каталонії, а чуваків з Наварри. Хоча вони самі баски, але з каталонців ржуть). Я сьобраю чайвони відпочівають, розпитують мене про плани та про перевали які я вже пройшов. Я не лигаюсь у боргу, і випитую про їх плани. Хм, 3 є йдуть на Лобуче. Трохи більше 6 тисяч метрів, маршрут категорії PD (не дуже складно). Заздрю. Шкода. Шкода що мені бракує часу, напарника, та грошей...
Бажаємо один одному успіху і йдем кожен у свому напрямку.
Ще км і бачу біля хатини рюкзаки моїх шерпів. Заходжу всередину. Ууу обід! Картопля у мундирі, сочевиця та гострий соус. 100 рупій. Хатка колоритна. Суміш хати та стодоли. А попід стелею схне м'ясо яків
М'ясо мені не дали. Ну й фіг з ним. Йдемо далі. З неба починає сипати сніг. На щастя він швидко тане, а під ногами його не багато і кондиція добра: достатньо твердий, щоб не провалювптись і в одночас досить м'який і тому не треба кішок.
Доходимо до притулку Ngola.
Побудували за кошти німців, але місцеві вже встигли спи*ти двері і всередині на підлозі суцільний лід. Ми все рівно заходимо всередину - випити чогось гарячого. Я відкриваю термос, а шарпи на намагааються на горілці розігріти чанг (кисле рисове пиво). Справи в них правда не дуже - ніяк не можуть прирутити пальник до баллона. Хвилин за 5 я відволікаюсь від спостережень за піщузами які бігають ззовні і дивлюся на шерпів: що в них не так і куди вони витрачають дорогоцінний газ.
Беру пальник до рук. Секунд 30 йде щоб зрозуміти що до чого. Ну та автентична конструкція. Прикручую пальнмк до балону (всі наступні рази мені теж доводиться робити це самому, шерпи так і не зрозуміли толком. Ну та "я у мами інженер" - це явно не про них. Достатньо згадати про айтішнікв з Індії, які стали прикладом гівняної роботи, а непальці все ж їх родичі...)
Фото Віталій Дячук
Фото Віталій Дячук
Поки ми пили гарячі напої відбулося покращення : припинив сипати сніг. Я вже бачу стежку. І бачу як на неї зверху прилітають "чємодани", добрячі таки брили каміння, вагою від 5 до 150 кг. Ну такоє. Звична справа. Просто не треба тупити і вошкатись, треба чим швидше проскочити небезпечний шматочок.
Я говорю здругим шерпою(хоча його товариш ніби головний в цій парі, другий більш компетентнийта й говорить анг краще). В нас є два варіанти : десь хвилин за 50 зупитись на ночівлю на висоті 5100, або ще +2години і табір на 5400.
Я за 5400, але побічімо.
Шерпи пускають мене вперед і я важко йду. 200 кроків, 30 вдохів видохів відпочінку. Мені здається що мої шерпи ржуть з нездалого і не витривалого білого, аж раптом я чую ззаду хрип. Обертаюсь і бачу як однин з герпів мазає рукою і просить відпочинку. Серйозно? Може щось сталося? Та ні. Ми продоажуємо рух і шерпи зупиняються відпочити часіше ніж я!
Зрештою доходим до 5100.
Шерпи дістають мій намет і хочуть його ставити тут.
Я питаю чому не на 5400. Зараз тільки 14:30. Можна йти далі. Шерпа мовчки показує пальцем в сторону перевалу. Я дивлюся туди. Твою ж мать! Раптовий і шалений удар вітру приносить хмару снвгу та відкидує мене на скелю.
Ми втрьох намагаємся поставити намет і десь хвилин за 15 це вдається. Щоправда дуга пробиває тент.
Намет двохмісний, до того ж це Турбат Латундр, який зібрав купу негативних відгуків через те що розробники вирішили зекономити на ширині - 110см, замість стандартних жля такого типу наметів 120 - 125 см. Ну ще з дівчиною спати в ньому ок, але от двом чоловікам дууже тісно. А нас сьогодні троє! Ну хоча б мерзнути не будем.
Фото Віталій Дячук
Трохи про торгову марку Турбат.
З одної сторони я їм дуже вдячний за надану 20% знижку на купівлю наметів, для мого соціального проекту з реабілітації ветеранів АТО.
Крім того в них часто бувають дуже привпбливі ціни на якусь цікаву спорягу.
З іншої сторони: "сон разума рождаєт чудовіщ" як ото з тим Латундром чи бахілами від цього ж виробника.
Тому уважно дивіться що ви купляєте і ретельно вивчайте характеристики !
16:30 шторм закінчився. Шерпи сходили за водою і ми хором готуємо їсти. Брешу. Це я готую їсти для себе, а шерпи спочатку готуютт гарячий чанг, а тільки потім їжу. Після чангу черга ракши. Ну ще ті алкащі в мене мої поводирі.
Я дивлюся на горизонт і трохи сумно на дущі. Знову хочу зробити якійсь гарний першопрохід по гарній стінці.
Фото Віталій Дячук
Десь в районі 19 лягаємо спати. Вихід на перевал в п'ятій. Втрьох то воно звичайно тепліше, але три брудних і смердучих мужика в одному наметі це важко. А шерпи ще й нажерлись часнику. Повбивав би!
Це озерце з якого брали воду. Фото Віталій Дячук
14 квітня. 4 ранку підйом. Геть не виспався. Один з шерпів вміє огидно позітхати. Я роблю це беззвучно взагалі, є люди які просто атягують повітря, а є які під час того стогнуть. Для чого не ясно. Так от шерпа з 3 ї категорії. В якійсь момент я на нього визвірився і сказав заткнутися, так він замість того щоб позітхати беззвучно, почав намагатися не позітхати взагалі.
Сніданок, збираємо речі і на вихід.
Позітхаючий шерпа намагається віддати мені кішки. Я показую на перевал і кажу: " там віддаш". "Иии" намагається він ще раз. "Йди в сраку! На перевалі віддаш. Я розумію що ти тягнешь 5 літрів чангу та ще 3 літри ракші, але це твої проблеми! Я плачу тобі шалені грощі як раз для того щоб ти ото во всьо ніс для мене"
Фото Віталій Дячук
Погода на разі не погана, і ми премося вверх. Йти дуже важко. Не відновився як слід і я потихеньку крокую за шерпами.
Скиталась осень в слепом тумане –
Дождь, и град, и пуста сума…
Тропа вильнет, а судьба обманет –
Ах, в пути не сойти б с ума!
Десь за дві години ми підходимо під перевал.
Перед початком треку я прочитав купу описів як треба проходити перевал і куди лізти, але ніхто не описував варіант який обрали мої шерпи. Вони просто підійшли до кулуару який добряче так зправа і пішли вгору. Дійсно дуже простий і цікавий варіант. Сніг був м'який тому навіть кішки не стали в пригоді. Єдине на що треба вважати : це каміння яке прилітає зверху. Тому знову ж таки треба рухатись якомога швидше і бажано ще в темряві або сутінках.
Иди, бродяга, пока идется –
Дождь, и град, и пуста сума…
Луна упала на дно колодца –
Ах, в пути не сойти б с ума!
Ми швидко проскакуємо кулуар і виходимо на добрячу таку скельну поличку. Йдем в шерпа стайл: без кішок, без зв'язок і тільки на полчці дістаємо льдоруби, бо далі пара стрімких кулуарів та косо - похилі полки. Щірвешся і все - труп.
Грехи черствеют вчерашним хлебом –
Дождь, и град, и пуста сума…
Хочу направо, бреду налево –
Ах, в пути не сойти б с ума!
Фото Віталій Дячук
Попереду вже маячить перевал, шерпи вирвалися вперед метрів на 100, а я йду за ними тримаючи напоготові льдоруб.
Мене охопила тотальна слабкість : не тільки дихалка, але й м'язи ніг теж ніби перетворилися на драглі. Висота, брак їжі та сну дає своє. Ось зрештою і перевал.
Тут дуже слизько і спуск йде по так званому "пляшковому льоду", я вже бачів його в свому житті, пле йду по ньому в перший раз. Він надзвичайно твердий і кішки в нього просто неможливо забити. Льдоруб, а в мене одна з найкращих моделей в світі Petzl Summit, який є де факто стандартом для альпійських гідів вбивається в нього на 3-4 мм.
Один з шерпів спускається першим, а я його страхую.
Він просить дати йому мій льдоруб і спускається впевнено працюючи ними. Льдоруби ледве входять в лід і він місцями затримуться на хвилину, дзьбаючи та дзьобаючи лід, поки не вдається нормально вьитися.
На наше щастя висота льдової стіни всього метрів 12, тому на неї не йде багато часу.
Внизу він прив'язує льдоруби до мотузки і я витягую їх до себе.
Моя черга...
Фото Віталій Дячук
Після спуску з льоду ми знову зв'язуємся. Попереду найнебезпечніша ділянка де купа закритих льодових тріщин.
Я йду першим і звичайно ж провалююсь в першу з них, та встигаю вбити льдоруб перед собою. Затримуюсь і повільно підтягуюсь на ньому і вилажу.
Далі спуск йде без проблем.
Пройшовши небезпечну ділянку ми зупиняємось. . Шерпи витягують мої речі з рюкзаків, час прощавання.
Ми сідаємо на сонечку та їмо
Раптом зверху прилітає камінь розміром з пів цеглини та чиркає одного з шерпів по вуху, а мене по нозі.
Ми дивимося на верх. Дивно. Ніби ми в безпечній зоні і над нами нема звідки йому летіти.
Рікошет...
Фото Віталій Дячук
Фото Віталій Дячук
Фото Віталій Дячук
Спускаюсь на морену. Почнається найгидотніша частина шляху. Вверх, вниз вправо, вліво. Обійти, перестрибнути з каміня на камінь. За перевалом снігу куди більше, а йду я вже один. Знов вимотуюча тропьожка. Знову провалююсь то по коліно, то по пояс.
Раптом відчуваю що в мене вилетіли коронки.
Блджат що за проклятий трек?
Спочатку заболів зуб в самому початку треку.
Потім зрив на тропі, діве плече після нього так далі і болить.
Херова погода.
Потрапив у лавину.
Підхопив грип.
Шерпи які зідрали купу грошей.
А тепер ще й це...
Фото Віталій Дячук
Набігає туман і починає сипати град.
Я чую звуки грому.
Та ну. Грім на такий висоті?
А це ж лавини сходять.
Як тут не згадати Висоцького :
Ідут лавіни одна за одной,
І здесь за камнєпадом ревьот камнєпад...
В тумані я вхоплюю блуд, і нарізавши коло тупо дивлюся на сліди чиїхось ніг на снігу.
Звідки? Я ж перша людина цього року, яка пройшла цей перевал?
Потім розумію що це мої сліди.
Зрештою вдалося вийти на стежку.
Стежка вузенька і відверто стрьомна.
Місцеві в самих фігових шматах проклали перила.
На шлях в 5 км я витратив 5 годин.
Доходжу до місця яке позначено на карті як "льдовий табір".
Воно мені подобається.
До наступного місця таборування ще 4 км все через той самий льдовик з мореною, на годиннику 17:00 і я не хочу ризикувати.
Ночую тут.
Ставлю намет, готую їжу та чай і тихенько собі мурликаю під ніс:
"Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу."
Фото Віталій Дячук
Фото Віталій Дячук
Фото Віталій Дячук
15 квітня.
Сьогодні відсипаюся, сплю до 06:30.
Хоча сон так собі. Холодно. Чи то через те що під 10-ти сантиметровим шаром каміння сїований лід, чи то через те що схуд, жира майже не лишилося (хоча я і так худий і не маю надлишку ввги) і немає чому гріти.
В ночі декілька разів прокидаюсь від холоду і гріюсь качаючи прес.
Был паренек в качалке,
Звали его - Гарри.
Любил кричать кричалки,
За кружкой пива в баре.
Встаю, витягаю барахло з намету, а сам намет розкладаю на просушку.
Спускаюсь до калюжі з якої з вечора набирав воду. Вони вкрилася сантиметровим шаром льду. Розбиваю лід кулаком, вмиваюся, набираю воду на чай...
Но дикие собаки,
На родину напали,
Пошел в солдаты Гарри,
Вернется ли? Едва ли.
Збираю речі і вирушаю в дорогу. Попереду ще з 3 км по льодовику, а потім блуждання по морені.
Пірамідки з каміння вказують шлях, але часто - густо вони зникають, або виводять на вершинку кам'яного насипу, а там льдовий обрив. Тоді доводиться шукати обхід, або повертатися назад...
Сделал три подхода,
Четвертый за Гарри.
Гарри сейчас в походе,
Вернется? Едва ли.
В одному місці на сипусі каміння летить з під ніг і я разом з ним. Качуся по схилу метрів десять.
Зупинився. Відходжу в сторону і звично перевіряюю спорядження. Нічого не подер.
Тепер черга перевірити тіло.
Так болючий забій лівого бедра, але не заважає йти, ьа обідрана ліва рука. Схоже шо тут треба як і на війні завжди носити рукавички...
Фото Віталій Дячук
Фото Віталій Дячук
Фото Віталій Дячук
3 години - 3 км. Зрештою виходжу на морену під якою немає льодовика. Тут вже легше: є стежка і тури нормально показують напрямок.
Я наспівую собі під ніс пісню про Гаррі:
Была у Гарри Мэгги,
Родила сынишку.
Если б не собаки,
С отцом бы рос мальчишка.
Зліва від мене крутий схил з якого нескінченно сипле каміння, аж зрештою звук зміюється. Це сходить невеликий сєль.
Если б не собаки,
С друзьями б шлялся Гарри.
Помог бы в шумной драке,
Орал бы песни в баре.
Я вже добре бачу льдове озеро. Але йти по берегу не можна. Дуже крутий схил з сипухою. Треба добряче забрати вліво і набрати 300 метрів висоти. Стежка дуже добре читається і тільки в одному місці я задумуюсь на декілька хвилин. два ледь помітні варіанти : один круто вгору по великому камінню, другий вправо по небезпечному схилу і потім звертає за перегин схилу.
Зрештою обираю другий. І не помиляюсь: за перегином схилу нормальна стежка і вже навіть росте трава.
Сделал три подхода,
Четвертый за Гарри.
Гарри сейчас в походе,
Вернется? Едва ли.
Доходжу до місця де на мапі позначенний ще один табір який називається "no water". Ця назва мене вчора і зуинила, вирішив не йти до нього (і правильно зробив, на дорогу пішло 5 годин, вчора би ніяк не встиг)
Не знаю хто називав так табір але почуття гумору в нього специфічне. Суцільні калюжі довколо.
Фото Віталій Дячук
Останні 150 метрів набору висоти. Виходжу на плато. Тут знову глибокий сніг та густий туман. Знаходити шлях стає важко і я просто йду в приблизному напрямку раз за разом провалюючись в сніг.
Спуск. Сніг трохи зник і я йду по чарівній долинці.
Виходжу до якоїсь лоджі. Але вона закрита. Поганий, дуже поганий сезон, дуже погана погода і багато високогірних лоджей просто не відкрилися цього року.
Біля лоджі пасуться шиншили. Зовсім не бояться мене і підпускають практично на метр.
Фото Віталій Дячук
Фото Віталій Дячук
Вночі страшенно розболівся зуб. Той самий що турбував на самому початку, а потім пройшов. В мене враження шо мене від нього лихоманка.
Поки я відпочиваю і роблю фото шиншилл мене накриває слабкістю. Тіло починає тремтіти. Здається що тремтить кожна клітина яка є в мені.
Я стискаю тіло в нещадних тисках своєї волі і свого розуму аж поки не видавлюю всю слабкість до останьої краплі...
Час йти далі.
Біля лоджі побудований безкоштовний притулок, для місцевих.
Заглядаю в середину. Зара там так собі. Намело снігу, підлога вкрита льодом...
Фото Віталій Дячук
За километр попадається ще один будиночок. Доволі великий. Ще один притулок.
Знову сніг і то глибокий. Та й таке. Лишилось 6 км і вже видно нормальну, широку дорогу. Я поспішаю до неї, на годиннику 17:30., а темніє в 19:00. Хочу попасти в село до темряви.
Проходжу повз міні гідроелектростанцію. Правда для чого і для кого вона тут стоїть не ясно, дротів немає.
Виходжу на дорогу, до села 4 км. Я пролітаю їх за 30 хвилин.
В селі трійця туристів вітає мене з непальским новим роком.
Спілкуємся. Це місцеві, з Катманду, вибрались в гори. Зара шукають гестхаус. Я показую будинок перед собою, в метрах 30 і кажу шо це напевно він.
Та це гестхаус, але дорогий. Вони шукають щось дешевше.
Ну й ладно, а я піду туди.
Хаха.
Гестхаус тільки відкрився.
Я один з перших відвідувачів.
Крім мене в ньому тільки величезна сім'я з Швейцарії (2 дорослих та 4 дітей - мені це трохи нагадує однго знайомого богослова).
Та гіди і шерпи швейцарців.
Швейцарці йдуть спочатку на вершину Ялунг Рі (5600), а потім планують теж пройти перевал Tashi Labsta.
Їх гіди почувши що я вже його пройшов забирають мене до своєї компанії, пригощають ромом і розпитують про стан дороги до перевалу, сам перевал і всі інші нюанси.
Я вечеряю і йду в свою кімнату.
Зуб болить далі, лихоманить.
Треба терміново повертатися до Катманду і робити з тим щось.
Я перераховую грощі. Дуже мало. І не відомо чи страхова щось покриє.
Згадую цитату з Желязни:
"- кончается...
- что кончаєтся?
- все. Патроны, топливо, удача..."
16 квітня.
Встаю в шостій, сьораю чай і вирушаю в дорогу. За ніч село присипало снігом, та він не глибокий. І погода обіцяє бути гарна. Скоро зійде.
Йду швидко, треба до вечора здолати 25 км. Більша частина йде вниз, але треба поспішати, всяке буває, раптом дощем накриє?
Снігом замело не тільки стежку але й яків.
Йду та йду.
Дерев ще немає, Але пахне хвоєю. Я думаю що це вереск і згадую Стівенсона:
Из вереска напіток, забит давним давно,
А был он слащє мьода, пьянєє чєм віно.
Та згодом вдалося з'ясувати що це так пахне рододендрон.
Рододендрон Адамса.
В дорозі бачу тапроганів (це таки чергові фазани).
Висота знижується, і альпійські луга поступово поступаються місцем хащам рододендрона, вже дерев, а не кущів, які місцеві нещадно рубають на дрова.
Дорога дуже добра і добре промаркована, купа вказівників...
За годину дожоджу до наступного селища.
Тут великий монастир, а сонце вже так нагріло, що снігу немає.
Тим часом з'являються і квітучі рододендрони.
Коли ти на висоті, серед льоду та снігу ти геть забуваєшь про цю неймовірну красу! Здається що її не існує, або ж що поки ти там ходишь вони всі закінчили квітнути.
А ж ні. Квітнуть і квітнутнуть...
Десь посеред дороги мене знову накрило слабкістю від лихоманки.
Роблю перерву на півгодини, їм печіво та п'ю гарячий чай...
Потім потихеньку йду вперід.
Дуже чарівна додина ріки. І краєвиди фантастика. Чимось нагадує мені Канчеджангу, напевно через водоспади по 100 - 200 метрів, які як і біля Канчеджанги зустрічаються кожних півгодини.
Знову видно сліди землетрусу 2015, багато зруйнованих закинутих будинків.
Дорогу активно чи то ремонтуть чи то просто прокладають нову. Біля кожного селища (а тут це часто тільки одна лоджа) стоять табори місцевих зеників. Пашуть однако і жінки і чоловіки: гатять вручну, молотками шебьонку, тягають на хребті каміння.
Фото Віталій Дячук
В 14:00 починає заливати дощем. Я Зупиняюсь на обід в лоджі. Зжераю величезну миску макарон, прошу ще добавку.
Розпитую як мені в Катманду доїхати.
Щ того села куди я йду в Катманду нічого не їде, а от в 3 х км від нього наступне є. Два автобуси йдуть. В 06:00 і в 06:30.
Ну от і добре. Завтра й поїду. Буду щось з тими зубами вирішувати.
Поки їв і дощ закінчився.
От і добре.
Питаю скільки йти до того Semi Gaon.
4 км, але десь з півтори години.
Цікаво. Побачімо.
За км стає ясно чого такий час. Плчинаться "пила"., то вверх то вниз.
А ось і село.
Воно мені дуже подобається. Дуже гарні рисові тераси. Філіппінці такі навіть в спадщину ЮНЕСКО спромоглися внести, цікаво як у непальців з цим справи.
Дожоджу до лоджі і заселяюся. Інтернет уселі відсутній, отже не вдалося сьогодні зі страховою зписатися.
Ну і добре.
Я п'ю каву на терасі, споглядаю на захід сонця і насолоджуюсь життям. Нарешті тепло...
Фото Віталій Дячук
