Багато хто вже чув, що Метт Грум (Matt Groom), скелелаз, та коментатор топових змагань Міжнародної Федерації спортивного скелелазіння (IFSC), RedBull за запрошенням Даниїла Болдирева відвідав Україну.
Він зміг поспілкуватися з українськими скелелазами, відвідати багато скеледромів. На власні очі побачити в яких умовах під час війні відбуваються тренування та змагання.
І так співпало, що в цей час він знімав фільм Reel Rock 18, і багато що з побаченого та почутого увійшло в цей фільм
16 та 17 лютого відбулася світова прем'єра у кінотеатрах. Перший показ викликав великий резонанс і зібрав рекордну кількість глядачів - понад 3000!
На показі з промовою виступив Даниїл Болдирев. Хвилиною мовчання весь зал вшанував героїв та пам'ять про загиблих. Було також багато сказано про підтримку України та скелелазіння в ній.
Розповідь Метта Грума про зйомки фільму Climbing Never Die
В Україні Метт Грум знайшов «спільноту, яка підтримує разом скелелазіння та патріотизм, але незгладимо змінена війною». Фото Matt Groom
У дорозі до Києва потягом я ділив каюту з великим бородачем, що нагадував ведмідя, який дуже погано розмовляв англійською. Я прокинувся й побачив, що він робить ін’єкцію інсуліну в блідому ранковому світлі купе, що постійно гойдається по сторонам.
Я запитав його, яким є Київ, а він сумно похитав головою, не знаходячи слів.
Коли ми збиралися, щоб вийти з вагону, він втиснув мені в руку старий важкий налобний ліхтарик.
«Візьми, він тобі знадобиться… світла небагато», — сказав він.
Чому я поїхав в Україну в розпал війни знімати документальний фільм про скелелазіння?
Я знав, що там на мене чекає історія, що скелелазіння та війна якимось чином переплетені.
Де є скелелазіння там завди радість, а в Україні є скелелазіння, і війна... але як смерть і радість можуть існувати разом?
Мене це дуже вразило.
Спорт і політика переплетені, як би ми не хотіли вдавати, що це не так.
У мене є й друзі з Росії і я знаю багатьох російських спортсменів. Я не проти народу Росії, але я категорично проти того, що відбувається зараз на території України.
Низка шматочків головоломки склалися разом, щоб створити цей фільм.
Все це почалося зі статті в британському журналі UKC, яку я прочитав, про відкриття нового скелелдрому в місті Одеса, яке в той час зазнавало серйозних атак з боку Росії.
У мене в голові щось зацокало: навіщо відкривати скеледром під час війни… і хто захоче його відвідувати?
Я думав про це під час всього змагального сезону Міжнародної Федерації спортивного скелелазіння, особливо коли я коментуваав виступ українських спортсменів. Мені було цікаво, як вони продовжували тренуватися, подорожувати змагатися, коли їхній розум розділений між двома світами.
Останній шматок головоломки я знайшов випадково.
Було літо 2022 року на спекотному стадіоні в Мюнхені.
Саме там тоді проходив фінал Чемпіонату Європи, найбільша європейська скелелазна подія року. Я коментував фінал у дисципліні швидкість на переповненому стадіоні, за яким спостерігав весь світ.
Українець Даниїл Болдирев змагався там за золоту медаль із поляком Марчіном Дзеньським. У вирішальній гонці, коли я спостерігав, як обидва спортсмени біжуть до вершини, я зрозумів, що Даниїл українець і він виграв змагання.
Даниїл Болдирєв з України стрибає від радості після емоційної перемоги у швидкості в Мюнхені. Фото Dimitris Tosidis / IFSC
До цього моменту він був просто одним з багатьох спортсменів, але коли він розгорнув прапор своєї країни, я зрозумів, що він робить заяву всьому світові.
Він святкував перемогу, але водночас показав усім, на що здатні українські спортсмени, а отже, український народ. Данило вів іншу війну, ніж його земляки та солдати вдома. Це було ненасильницькою, але, тим не менш, впливовою подією.
Я чув чутки, що українських спортсменів попросили повернутися в Україну, щоб взяти участь у національному чемпіонаті України.
Очікувалося, що вони повернуться з безпечної Європи, щоб змагатися у Києві, столиці, яка піддається регулярним бомбардуванням з боку Росії.
Я надіслав Даниїлу повідомлення, щоб привітати його з перемогою та запитати у нього відповіді.
Під час жвавого обміну думками мені так і не стало ясніше про проблему скелелазіння під час війни. Я майже нічого не розумів. І тоді я вирішив, що потрібно самому їхати в Україну.
Тоді Данило сказав, що поїде зі мною. Я досі не знаю, чому він сказав так.
Я хочу сказати, що ця ідея була набагато ризикованішою і незвичайною за мою звичну роботу і рівень оплати праці.
Я навчився знімати та створювати контент, працюючи в медіа для скелелазіння, але цей проект був набагато складнішим.
Я також не мав уявлення про те, що насправді збираюся знімати. У мене просто була ідея, що щось з цього вийде.
Я зателефонував Піту Мортімеру, одному із засновників американської медіа компанії Sender Films, чий номер дав мені колега. Здавалося, він був заінтригований і передав мене своїм колегам Ніку Розену, Закарі Барру та Джошу Ловеллу.
Після розмови з ними, мені здалося, що вони були налаштовані скептично — і це було справедливо. Для инх я був лише одним з коментаторів скелелазних змагань в інтернеті, який цілком чітко це розумів як знімати такі проєкти.
Даниїл фотографує зруйнований росіянами житловий будинок в Україні. Фото Matt Groom
Але, зрештою, вони прислухалися до мене і погодилися приєднатися до проєктут. Цей фільм мав бути про людей, і його просто неможливо було повністю планувати наперед.
Реальність була така, що я взагалі міг би нічого не знайти для зйомок. Ні персонажів, ні історії, ні фільму.
Зрештою, ми домовилися, що я їду, мене підтримають і допоможуть, але не дали гарантій, що з цього щось вийде. Коли я вже повертався, вони переглядали відзнятий матеріал і вирішували, чи варто продовжувати роботу над ним.
Я не знав, чого чекати в Україні.
Був грудень 2022 року, і російська армія зосереджувала вогонь на українській інфраструктурі, намагаючись обмежити постачання електроенергії та води з наближенням жорстокої зими. Це був дуже важкий період.
Я приїхала до Польщі, де мене зустрів Данило зі своєю дівчиною та олімпійкою Алі Логвиненко. Ми легко перетнули кордон та заїхали в темряву: майже відразу ми відчули, що не світяться ні ліхтарі на вулицях ні в будинках, ні світлофори. Крізь була темрява, яку час від часу прорізувало світло автомобільних фар. Це було доволі незвично.
Думаю, що й Данило теж нервував. Востаннє він був в Україні в перші дні війни. Коли російські солдати підійшли до Києва. Тоді він прийняв рішення залишити країну і поїхав на захід до Німеччини, статус спортсмена національної збірної дозволив йому перетнути кордон. Я думаю, що це рішення далось йому важко. Але, показати мені свою країну, це був його спосіб боротьби; дія, яка, як він сподівався, мала б більший вплив, ніж якби він пішов до армії та взяв до рук зброю.
Скелелазне співтовариство у Львові. Фото Matt Groom
Ми з Даниїлом захопилися проектом, у нього були контакти всюди. Я ставив йому важкі запитання, ставив божевільні завдання, і через кілька хвилин він уже дзвонив усім, кого знав, швидко домовляючись по телефону; гігантська людина з мозком, який ніколи не переставав встановлювати зв’язки.
Він був продюсером, зв'зківцем, охоронцем. Він був у своїй стихії.
Ми з Данилом їздили зі Львова на заході до Києва знімати національний чемпіонат.
Потім ми пішли далі, до 30 км від російського кордону на сході. За кілька тижнів ми проїхали понад 3500 кілометрів, спали по ночах в поїздах, щоб не гавити час та знімати вдень. У мене не було ніяких офіційних документів (мій український військовий пропуск прийшов через три місяці після повернення додому).
Були повітряні нальоти росіян, але поряд з перешкодами була скелелазна громада. Молоді спортсмени жили та тренувалися в бункерах, у темряві та морозі. Часом війна здавалася далекою, але близькі вибухи від бомба, що падали доволі близько, були яскравим нагадуванням про те, що смерть тут чекає всюди.
Українські національні чемпіонати були не лише можливістю для скелелазів позмагатися та розважитися; для деяких вони мали набагато більше значення.
23-річний Михайло Ткачук - невиїзний, влада не хоче втрачати чоловіків призивного віку. Єдиний спосіб вибратися за кордон, мати безпечніше життя в Європі та уникнути призову в армію – це виграти змагання. Йому потрібне було місце в національній збірній…Він мав бути чемпіоном. Його м’яка та заглиблена особистість випромінює спокій у фільмі.
Метт Грум з Ксенією Захаровою і Даниїлом Болдирєвим. Фото Matt Groom
У Львові ми зустріли 16-річну альпіністку Ксенію Захарову, учасницю юніорської збірної України. Вона мала найбільший вплив на історію.
«Climbing Never Die» насправді, в більшості, розповідає про Ксенію та її родину. Наші шляхи перетнулися випадково, але це була історія, про яку я знав, що вона чекає на мене в Україні. Те, що вона пережила, є неймовірним для більшості, але вона має стійкість і силу, які перекривають смуток її подорожі.
Sender Films і команда Reel Rock мали незавидне завдання переглянути незліченну кількість годин відеоматеріалів з України та змонтувати їх для створення повноцінного фільму.
Було багато речей, які не потрапили до фінального матеріалу, і я радий, що вони зробили більшість із тих важких виборів. Я дивився це відео десятки разів протягом процесу монтажу, і воно досі змушує мене плакати.
Велика подяка людям і скелелазам України та команді Sender/Reel Rock за їхню важку роботу, підтримку та турботу.
16 та 17 лютого відбулася світова прем'єра у кінотеатрах. Перший показ викликав великий резонанс і зібрав рекордну кількість глядачів - понад 3000!
